Василю Клименку, снайперу із с. Вороньків Бориспільського району, повістка прийшла одному з перших, ще 20 березня 2014 року. Адже він — досвідчений снайпер, учасник бойових дій у Косово. І він, як і багато чоловіків, пішов, не роздумуючи, не ховаючись, не відкупляючись, навіть без медичної комісії, на війну. Василь Клименко потрапив у 72 бригаду ЗСУ. Визволяв Маріуполь, Амвросіївку…

Та в ніч з 23 на 24 червня минулого року Клименко разом із своїми побратимами потрапив у полон… Напередодні він зателефонував дружині, що незабаром має приїхати у відпустку. Та ось уже понад рік родина чекає його повернення додому, проте немає жодної звістки про його місцезнаходження. Жінка зверталася до міліції, і в Міністерство оборони, і в СБУ, писала до Президента України. У дітей брали аналіз на ДНК. Тетяна навіть їздила шукати свого чоловіка на війну. Вона була не просто у зоні АТО, але й у так званій ДНР, спілкувалася із самопроголошеними керівниками — розпитувала про долю свого Василя. Проте ні правди, ні звістки так і не знайшла.

Тетяна Клименко розповідає, що жили вони з Василем дуже добре, він був справжнім чоловіком, завжди брав відповідальність на себе, в усьому допомагав. Родом сім’я Клименків з Донеччини, переїхали до Воронькова 15 років тому. Тож він, як справжній патріот, не вагаючись, пішов захищати рідну землю від ворога. «Він навчав своїх дітей, що Батьківщина і мати ні за які гроші не продаються!» — гордо говорить жінка. 

У них з Василем двоє дітей: доньці вже 16 років, а синові — 12. Сьогодні, у цей нелегкий час, Тетяна Василівна залишилася сам на сам із своїми проблемами. Звичайно, допомагали волонтери, односельці, небайдужі люди. Вона зверталася за підтримкою до місцевої і районної влади, але отримала відмову. Про її біду дізналася сільський голова Процева Любов Чешко, і саме вона весь цей час не полишає сім’ю Василя Клименка без підтримки. Любов Іванівна не лише допомогла родині героя поставити паркан, провести газ, але й постійно телефонує Тетяні, підтримує не тільки матеріально, але й морально. «Любов Іванівна ніколи нас не забуває, зателефонує, запитає, як справи, чим допомогти. Вона завжди розрадить, знайде теплі слова підтримки. Вітає нас зі святами, привозить дітям подарунки. Ми відчуваємо себе незабутими! І це сільський голова із сусіднього села. Я скільки житиму, стільки проситиму їй у Бога здоров’я!» — розповідає дружина військовополоненого.

Тетяна Клименко разом з дітьми щодня чекають свого чоловіка і батька додому. Всупереч різним чуткам, вони свято вірять, що війна незабаром закінчиться, а він повернеться додому.

Переглядів: 542 | Коментарів: 0